НАПРЯМКИ КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОСТОРУ

                                                                                   Кокорський В.Ф., Кокорська О.І. 

М. Донецьк 

 Дослідження інформаційного простору сучасної України сьогодні переважно базується на різновидах критичного підходу, насамперед інструменталізмі та гегемонії. Підставою для цього постає очевидний з другої половини 90-х років ХХ ст. процес активної політизації та партизації українських ЗМІ, коли практично усі їх рівні, включені в діяльність окремих політико-економічних суб'єктів і перетворилися в інструмент обслуговування приватних інтересів.

Така ситуація, на думку відомого російського дослідника Я.Засурського, засвідчує утвердження нової моделі медіа-політики - корпоративно-інструментальної - відтворенням якої є нав'язування аудиторії певної позиції, маніпулювання її свідомістю, цілеспрямоване порушення права громадян на повну та адекватну інформацію, тиражування "перетворених" образів подій і фактів тощо. ЗМІ в їх орієнтації на інтереси еліти і відсутності реакцій на запити масової аудиторії все більше відповідають "адміністративній" моделі К.Нордестренга. Більше того, в умовах відмови влади від діалогу з суспільством та звернення до нього з розрахунку на прості "компліментарні" трансакції, відповіді на які дає сама владна еліта, вони практично нічого не роблять для налагодження такого діалогу, здебільшого постаючи засобами пропаганди інтересів своїх власників та різних політичних сил. Сама ж пропаганда, відтворюючи окремі елементи її плюралістичного типу, властивого для демократичних суспільств, все виразніше тяжіє до авторитарного різновиду, коли наявність у медіа лише двох альтернатив - перетворення у чистий бізнес, що живе за своїми законами, або поступовий перехід під контроль псевдоправової держави - вже не здається неймовірною. Свідченням цього є посилення останнім часом жорсткої пропаганди, орієнтація владного контролю над мовленням на видачу ліцензій тощо.

 Вищенаведене, на перший погляд, лише підтверджує виправданість домінування згаданих концептуальних схем аналізу українського інформаційного простору. Однак ряд їх усталених положень не дають змоги пояснити, чому, скажімо, значні сегменти вітчизняного електорату не підтримали орієнтовані на масований медійний тиск елітні групи, зокрема СДПУ(о). В свою чергу, зробити це дозволяють ідеї прихильників семіотичних поглядів, що розглядають процес політичної комунікації як поєднання кодування і декодування, через які здійснюється виробництво значень та обмін ними серед членів певної спільноти. Згідно з їх підходом, отримувачі інформації можуть не просто не сприймати повідомлення так, як їх замислили відправники, але й здатні чинити опір маніпулятивно-ідеологічному впливові, застосовуючи навіть діаметрально протилежні тлумачення відповідно до власних уявлень і життєвого досвіду.

Такий досвід, наявний ще з радянських часів, вміщує значний потенціал протидії владній пропаганді через переорієнтацію на альтернативні медіа, зокрема західні радіостанції, читання "між рядками" тощо. Крім того, як зазначають російські соціологи, пострадянська аудиторія ЗМІ зберігає характеристики своєї попередниці у сприйнятті мети і мотивів комунікатора, коли поле для відвертого маніпулювання в ній складають 25-30% частково адекватно сприймаючих суспільно-політичні повідомлення. Решта ж її так чи інакше відкидає прямий вплив, відтворюючи готовність до орієнтованої на взаємодію діалогової комунікації. Щоправда така комунікація, як і перерозподіл влади у медіапростпрі на користь суспільства, можливі лише за умови наявності в ньому достатньої кількості зацікавлених індивідів і груп.