Борис Потятиник

 

НОСТАЛЬГІЯ ЗА ВСЕВІДАННЯМ

 

Медіаекологія, як новонароджений науковий напрям міждисциплінарного характеру, має безліч нез'ясованих питань засадничого плану. Кілька наступних абзаців відображають дуже суб'єктивні думки автора цих рядків стосовно прихованих пружин і напрямку розвитку медіа. Може навіть здатися, що їх  зумисне подано в загострено полемічному ключі -- як запрошення до дискусії.

 

Ми, люди нинішньої доби, захоплені і навіть одержимі текстом і текстотворенням. Не претендуючи на розкриття таємниці влади тексту над нашою психікою, висловимо все ж деякі міркування з цього приводу.

Мова (текст) спроможна дарувати нам  ілюзію  (1) всевідання і (2) всемогуття.

1. З усевіданням, наче б, усе ясно, йдеться про інформаційний зв'язок територій, часів і поколінь, які дають те, що називаємо знанням (всезнанням).

2. Складніше із всемогуттям. Можна припустити, що ця ілюзія виникає через здатність подумки піднятися над тим, що аналізуємо, називаємо, оцінюємо. Відгомін тої втіхи, яку приносить ця  здатність, спостерігаємо у дітей, коли вони, граючись, дають один одному нові імена -- прізвиська, чи у дорослих, коли вони пліткують. Плітка -- це не просто поширення чуток. Це також приємне відчуття того, що стоїш подумки над чимось (кимось) і висловлюєш поблажливу чи зневажливу оцінку. У цьому -- особливий секрет невмирущої привабливості пліток. І саме тому так цікаво пліткувати не тільки про сусідок чи сусідів, але передусім про знаменитостей, стаючи подумки над ними. Подібне відчуття має астроном або фізик-теоретик, розмірковуючи над сутністю, скажімо, "чорної діри", первісного вибуху чи вакууму, тобто підносячись ілюзорно  над усесвітом. 

Біблійна історія гріхопадіння могла би служити чудовою метафорою, яка допоможе пролити світло на розвиток нашої цивілізації взагалі та розиток медіа зокрема. Йдеться про історію відокремлення від чогось  колись єдиного і надзвичайно важливого. Воно було настільки важливим, що увесь сенс окремого існування зводиться до імітації минулого. Минулого, де не існувало окремого духу і окремої свідомості, де зливалися минуле і майбутнє. Можна припустити, що сучасна масова комунікація є ще одним виявом цієї ностальгії, ще однією спробою відновити за допомогою технічних засобів втрачену здатність до всюдисущості, всевідання і всемогуття. Та чи можливе таке?  І чи не є наші -- та й взагалі світові -- медіа пародією на всевідання?  Однак – це вже інше питання. Нас поки що цікавить напрям руху. А напрям, судячи з особливостей нашої психіки, має цілковиту її (психіки)  підтримку.

Всевідання і всемогуття тісно пов'язані у нашій психіці з певними інстинктивними нахилами, які на більш примітивному рівні асоціюються з відчуттями сили/переваги (в ідеалі -- всемогутності) та орієнтації/допитливості (в ідеалі – всезнання).

У такий спосіб ми підкреслюємо зв'язок тексту/мови з примітивними інстинктивними потягами. Тобто навколишній текст наче натискає на певні "кнопки" у нашій психіці і спонукає таким чином до дедалі швидшого текстотворення. Власне, чим більший масив вже накопиченого тесту довкола нас, тим сильніше він на нас впливає. Тим швидше ми його творимо. І тим більше число таких творців (продуцентів). На цьому базується експансія тексту, наростання його в геометричній прогресії, що нагадує піраміду, яка розширюється. Спочатку ми творили новий текст паличкою чи гусячим пером. Проте наростаюча лихоманка текстотворення спонукала нас до все нових і нових винаходів -- від друкарського верстата до радіо, телебачення, комунікаційних супутників та комп'ютерів -- щоб швидше продукувати і поширювати текст. Нинішня його маса і швидкість обертання, схоже, остаточно поневолила нашу психіку. З цього погляду, ми -- ніби знаряддя мас медіа, агенти, жертви текстових потоків, їх джерело енергії. І ця грандіозна інформаційна маса і гіпнотизуюча швидкість запрограмована лише на одне: спонукати нас до нових винаходів, які б уможливили ще більше нагромадження тексту і ще більшу швидкість його обертання. Люди і суспільства, які живуть поза цим лихоманковим темпом, оголошуються нецивілізованими. Ідеал же цивілізованих громадян -- ще шаленіше крутитися в інформаційній круговерті. Більша "маса" і швидкість інформації, якої ми досягнемо завтра, своєю чергою, стимулюватиме нас ще сильніше. І так до нескінченності. Чи може цей процес матиме кінець? Коли й так, то дуже хотілося б сподіватись, що цей кінець -- не вибуховий і не апокаліптичний.

 

Секс-кнопка чи акселератор допитливості

(про перенесення акценту патогенності з порнографії на пропаганду)

 

Ми згадували  біологічно зумовлену "кнопку" допитливості в нашій психіці, на яку мас медіа натискають своїми текстовими важелями подібно до того, як натискає водій автомобіля на педаль акселератора. У психіці є, звісно, й інші "кнопки", придатні для натискання. Взяти хоча б сексуальні зацікавлення або інстинктивно зумовлену увагу до фізичних конфліктів (де б вони не відбувалися – в реальному довкіллі чи на екрані). Та все ж, як виглядає, перша кнопка -- цей акселератор допитливості, знання і всезнання -- є найбільш ефективною. Зокрема і в сенсі фінансової прибутковості. Саме тому інформація та аналітика (а також  асоційовані з ними пропаганда, PR та реклама)  і далі посідатимуть центральне місце в масово-комунікаційних потоках. Більше того, сьогодні ми спостерігаємо як різноманітні ток-шоу потроху витісняють з екранів у прайм-тайм мильні опери та бойовики.

Можна уявити ситуацію, коли десь у далекому майбутньому  мешканці планети Земля майже цілком переселяться у віртуальний світ, а доходи на телебаченні приноситимуть самі лише інтелектуальні та псевдоінтелектуальні шоу. Отож, в тому далекому майбутньому фільми-бойовики дивитимуться хіба що культурні дисиденти.  І перу котрогось з них належатимуть такі рядки:

"Розвиток комерційного телебачення призвів до засилля інтелектуальної культури при цілковитому нехтуванні фізичної основи життя. Отож, рідкістю на екранах є фільми, які зображенням грубої фізичної дії допомагають повернути в наш безтілесний, наскрізь інтелектуалізований та віртуалізований світ призабуту атмосферу героїв старовинних міфів і казок,  атмосферу подвигів Геракла й Одісея, дух справжньої боротьби замість безнастанних комп"ютерних ігор та справжньої гарячої любові  -- замість телефонного сексу й інтернет-кохання."

Майже неймовірна ситуація, правда? А тим часом Маршал Маклюен ще у 70-их роках ХХ ст. писав:

 "Людина електронної епохи, електронна людина втрачає своє тіло і разом з ним відчуття ідентичності. Вона має імідж, але не тіло. Ця людина відчайдушно шукає своє коріння.  І насильство - одна з маніфестацій цих пошуків ідентичності"[1].

Насильство і порно представляють старий добрий джентльменський набір звинувачень, які, здається, споконвіку висловлювало старше покоління на адресу молодшого. Візьміть колишнє чи сучасне українське село. Одвічним і постійним було (і є далі) нарікання,  що молоді, мовляв, більш забіякуваті і більш розпусні, ніж попередня генерація. Такі нарікання упродовж тисячоліть стали стереотипними і майже обов'язковими.  Сучасні підлітки, за цією логікою, звісно, не складають винятку, вони теж вважаються більш забіякуватими і більш розпусними, про що свідчить їхня зацікавленість насильницькими і порнографічними фільмами.

Уже самого факту певної стереотипності цього набору звинувачень було би достатньо, щоб поставити його під сумнів. Можна навіть припустити, що надмірна увага до насильства і порнографії відвертає увагу від справді потужних і набагато небезпечніших патогенних потоків: пропаганди і реклами (між якими, до речі, деякі дослідники не бачать принципової різниці).  Хіба не рекламна відіграє  головну роль у інтенсивному формуванні гедоністичної системи цінностей, яка визначає домінуючий спосіб життя і спричиняє у такий спосіб, поміж іншого, глобальну екологічну кризу ?   Проте рекорди паотогенності  впевнено б'є  пропаганда. Пер Альмарк  ((у минулому прем'єр-міністр Швеції) стверджує, що "у період з 1900 по 1987 рік майже 170 млн. осіб було вбито з політичних причин. Значна частина цього  масового вбивства була викликана  об'єднанням абсолютної ідеології та абсолютної влади" [2]. Не те щоб ми вважали всю пропаганду чи будь-яку рекламу патогенною. Йдеться, звісно, про домінуючі інформаційні потоки. І це зрозуміло не тільки нам. Готуючи цей матеріал, ми нарахували в інтернеті добрих півдесятка веб-сайтів, присвячених боротьбі з рекламою як  патогенним явищем.

 

Висновок зі сказаного вище можна було би сформулювати у такий спосіб:

ОСЕРДЯ ЕКОЛОГІЧНОГО РУХУ МАЄ БУТИ ПЕРЕНЕСЕНЕ В НООСФЕРУ

Як би там не було, але саме в особливостях ноосфери можна знайти ключ до розв'язання найбільших екологічних проблем. Справа не  так у тих чи інших природоохоронних законах, і не в тому, що войовничі загони Грін Пісу надто малі. Корінь - у тій структурі цінностей, яка склалася у ноосфері. Ноосфера дестабілізована багатьма чинниками. І ця критична нестабільність переноситься на інші сфери, завдаючи їм невиправної шкоди.

     Що  маємо на увазі, коли ведемо мову про дестабілізуючі чинники? Назву  для прикладу ті ж споріднені між собою рекламу і пропаганду. Нема потреби нагадувати про масштаб цих інформаційних потоків у ноосфері, про їх всюдисущість і величезний гіпнотичний вплив на свідомість людей. Якщо ми бачимо все нові і нові випробовування атомної зброї, то, зрозуміло, що перевагу тут надали  ідеологічним концептам над екологічними. Так само, як і з рекламою, що спонукає нас до радикального гедонізму та нестримного, майже лихоманкового споживання. В Україні рекламні потоки спричиняють ще й гігантський розрив – "ножиці" – між, з одного боку, системою цінностей, які формує рекламна "машина бажань", і, з іншого боку,  неспроможністю задовільнити ці бажання для більшості населення. Стрес чи навіть невроз, спричинені цим розривом, можна сміливо занести до причин, які сприяють поширенню злочинності.

 На жаль якість ноосфери досі була такою, що поведінка людей скеровувалась, здебільшого, на руйнування довкілля.

Екологічний рух в цих умовах нагадує мені людину, яка бореться однією рукою за порятунок окремих поросят, а другою  - з усіх сил стимулює  попит на свинину.

     Переконаний, що ніякі закони не допоможуть (хоч і вони потрібні), доки ми не запустимо в ноосферу нові концепти, які змогли би сприяти нейтралізації інформаційних потоків пропаганди і реклами та стабілізувати ноосферу.

     Отже, з цього погляду, осердя екологічного руху мало би бути перенесене в ноосферу. На початку мені здавалось, що традиційна екологія охоче розтягне свої межі і включить до сфери своїх інтересів ще одну сферу. Сферу, насичену текстами, думками, іміджами, які, зрештою, керують поведінкою мільярдів людей. У залежності від структури цієї нової сфери поведінка людства спрямовується або на порятунок природи, або, навпаки,  на її нищення.

    А тому з подивом зустрічав затяте небажання традиційних екологів розширити межі до кордонів найновішої сфери - ноосфери. Втім, факт наукової легалізації на Заході медіаекології як нового міждисциплінарного напряму, мабуть, допоможе визнанню цієї дисципліни і в Україні.

Залишається, правда, дискусійне питання про можливість довільної і вольової зміни ноосфери. У сенсі її поліпшення, звичайно, бо дотепер людство доволі переконливо довело лише одну здатність – погіршувати довкілля. І навряд чи створення природних заповідників або навіть клонування тварин, що вимирають, компенсує нашу руйнівну активність.

Якщо вже ми проводимо аналогію з біосферою чи атмосферою, то мимоволі напрошується думка про неможливість радикальних змін. Ноосфера наче проростає крізь нас, крізь нашу свідомість – поступово і поетапно. І думки про нашу відповідальність, про етику самообмеження в такому разі – теж якийсь етап цього проростання. Отже, чи спроможні ми змінити ноосферу?

 

 

 

ВАКЦИНАЦІЯ ВІД ПОРНОГРАФІЇ

 

Припустимо, що відповідь на поставлене питання  негативна, "ні, ми не можемо її змінити". Навпаки, ноосфера змінює нас, роблячи натхненними чи одержимими певними ідеями. Але навіть у цьому разі, не зайвими будуть ще кілька абзаців про те "Як вижити в агресивному інформаційному середовищі". Як на мене, кращої назви годі  було придумати для  для розмови за круглим столом, зорганізованої наприкінці минулого року у  стінах Львівської Богословської Академії (за ініціативи Наталки Габор з Інституту екології масової інформації ЛНУ).

Запропонована   назва вдало відображає основне завдання медіа-грамотності на Заході, зокрема у США: оснастити підлітків чимось на кшталт індивідуальних засобів безпеки. Тут напливають асоціації з протигазами, які одягають за умов несприятливого атмосферного довкілля. Хоча йдеться про інше. Дітей вчать більш критично сприймати медіа, бачити комерційні мотиви позаду насильницьких чи порнографічних сюжетів, аналізувати і подумки деконструйувати екранний чи друкований продукт. Цілі серії спеціальних відеофільмів, тренінгів і програм розроблено західними центрами медіа-грамотності для того, щоб прищепити юному поколінню "інформаційний імунітет".

Щоправда, у цих тренінгах і курсах часто бракує найголовнішого -- вакцини. Як відомо при медичному щепленні, в організм вводять ослаблений вірус, що власне і сприяє виробленню імунітету до нього. За аналогією, можна спробувати "бомбардувати" аудиторію насильницькими чи порнографічними сюжетами. При цьому роз'яснення лектора чи психолога якраз і будуть виконувати функцію ослаблення "віруса".  Проведені дослідження не суперечать такій логіці. Інтенсивний перегляду порнофільмів, як стверджують психологи, лише на початку симулював сексуальну активність подружніх пар, які брали участь в експерименті. Згодом піддослідні особи стали цілком індиферентними до порнографії [3].  Дещо несподiваний, навiть парадоксальний вплив на сексуальнiсть з боку масової комунiкацiї взагалi i порнографiї зокрема виявили останнi соцiологiчнi дослiдження. Йдеться про своєрiдну "сексуальну загадку": потреба в сексуальних стосунках у жiнок вiком 18-28 рокiв рiзко знижується. Психологи вважають, що постiйне бомбардування сексуально-еротичними сюжетами здатне звести нанiвець реальне бажання. До того ж, це вiдбувається на фонi негативної iнформацiї, яка спонукає сприймати свiт як ворожий, агресивний та небезпечний. Цьому ж прислуговується iнформацiя про найрiзноманiтнiшi сексуальнi збочення. Тож глядач стає "ситим" ще до того, як "скуштує". 

 

"Сей год не було нічого"

ДЕЯКІ СУМНІВИ ЩОДО МЕДІАГРАМОТНОСТІ

 

Проте мені б не хотілося, щоб читач сприймав проблеми медіаграмотності надто спрощено. Є сумніви, які необхідно подолати, зокрема і авторові цих рядків.

До таких сумнівів спонукають майже очевидні суперечності.

 

1. Упродовж останніх семи років у США (найбільшому в світі продуцентові насильницької відеопродукції) йде спад злочинності. Під час візиту до Лос-Анджелеського центру медіа-грамотності  у березні  2000 року я поставив керівникові тієї інституції Елізабет Томан таке запитання: "Чи пов'язуєте ви спад злочинності бодай частково з діяльністю активістів media literacy?"  Відповідь була негативною. Отже за спад злочинності "відповідальні" інші чинники, наприклад, економічний бум.

  2. Навіть у середовищі психологів нема цілковитої ясності щодо негативного впливу насильства і порнографії. Скажімо деякі дослідження засвідчують, що порнографія умиротворює надміру агресивних субєктів. Так само впливають на них і насильницькі фільми, тобто в підсумку маємо зменшення агресивного настрою, психічну розрядку.

  3. Інтерес до насильства має глибоке психологічне коріння, що засвідчено найдавнішими міфами і казками.

   

    Вам, напевно, траплялися люди, які при перегляді насильницьких трилерів чи фільмів жахів відчувають щось на кшталт катарсису, емоційної розрядки.

Стівен Кінг якось написав огляд мистецтва жахів - щоб показати й підтвердити переваги звичайного нормального життя над збоченням і у такий спосіб допомогти людям впоратися з існуючими страхами. Англійський автор Клів Баркер (для його творів "Книги крові", "Гра у прокляття"  властиве поєднання жахів, містики, садизму і порнографії) вважав, що така література задовільняє важливу суспільну потребу: "У народу існує апетит на такі  речі, а всі апетити цілком здорових людей - явище цілком здорове. І навпаки, притлумлення потягу до споглядання крові, смерті, видається мені дещо хворобливим..."

   Тепер трохи філософії. Нинішні апологети насильства та агресії посилаються на Геракліта, який вважав "ворожнечу матір'ю речей". Будь-який предмет, істота, думка розтягнуті поміж двома межами - буттям і небуттям, життям і смертю, наявністю і відсутністю, притяганням і відштовхуванням, подібністю і відмінністю і т.д. Ці протилежності ворожі одна одній. Їх присутність наповнює реальність внутрішнім драматизмом, динамікою, силою і печаллю. Тому агресія - засадничий принцип буття.  Звідси неважко провести ниточки як у всесвіт, так і всередину атома, в таємницю нуклеарної зброї. "Насильство настільки глибоке явище, що в ньому раціональна індивідуальність щезає, поступаючись надособовому архетипові. Функції ката і жертви, як і взаємне тяжіння статей, перевищують індивідуальне. Проте ліберальна система, відкидаючи культ романтичного героя і стаючи на захист обивателя-ідіота, торгаша, дискредитує агресію. Жертва висунула свої претензії на тотальну безпеку, захист від агресії, як найвищий етичний імператив. Лінія "природного права", починаючи від Руссо, призначена для захисту жертви. Агресія стала сприйматися, як зло". (Дугин А. Суб'єкт без границ.Элементы 1996. N7. С. 3-6.)

    "Коли агресія - життя, то мир - смерть. Ми воюємо проти пасивності, сльоти, щоб людство не згасло остаточно" - стверджує один з естрадних кумирів молоді в Росії Егор Летов.Він вважає, що "кривава армія змете вавилонську цивілізацію і через нову глобальну революцію створить нову справжню людину..." (Элементы. 1996. С.46-47).

   Загалом, прийнято нарікати на екранне насильство, продуковане в надрах Голлівуду. Та не забуваймо, що насильницькі видовища мають довгу традицію в західній культурі. Взяти хоча б Інквізицію, за вироками якої упродовж близько 500 років (за різними і дуже відмінними оцінками) було страчено від 1 до 10 млн. осіб, переважно через спалення живцем на вогнищах. Не секрет, що для більшості доброчесних громадян ці страти були передусім видовищем, яке й облаштовувалось відповідно: спецільні костюми, факельні походи тощо.

   З іншого боку, насильством переповнені чимало текстів, які прийнято шанувати як класичні. Скористаюся фронтовою поезією Олеся Гончара. Вірш "Атака":

"Скрегоче залізом округа, Смертю повітря фурчить. Я знаю той ступінь напруги, Коли вже ніщо не страшить.

Святе божевілля атаки В тобі поглинає все. Через яри і байраки Незнавана сила несе.

Немає ні рідних ні любих, Нема ні жалю ні тривог. Байдужим стаєш до згуби, Могутнім стаєш, як Бог." (Олесь Гончар. Твори: У 6 т. Т. 1. К.: Дніпро, 1978. С. 81.) А ось відомий опис "бенкету у Лисянці" Тараса Шевченка:

"Не милують, карають завзяті. Як смерть люта, не вважають на літа, на вроду шляхтяночки й жидівочки.

Тече кров у воду. Ні каліка, ані старий, ні мала дитина, Не остались, - не вблагали лихої години. Всі полягли, всі покотом,ні душі живої Шляхетської й жидівської. А пожар... "

 

Завершити цей перелік цитат можна було б промовистим "Рядком з літопису" Галини Гордасевич:

"В той год не було на Русі Ні мору, ні гладу, І домовилися князі усі Хоч до якогось ладу.

І гарно було молодим у весільній одежі, І як в небо здіймався дим, то від вогнища -- не від пожежі.

І вчасно посіяв сівач, і яблуня квітувала, І мати спекла калач -- Родину нагодувала.

І радісно їй було: з муки ж бо, а не з полови! А муж як сідав у сідло, то хіба що на лови.

І знак біди не звисав з темного неба нічного, І чернець в манускрипт записав: "Сей год не було нічого".

(Галина Гордасевич. Рядок з літопису \\ Дзвін.1997. N1. С. 57.)

 

 

4. На семінарі згадувалось, що однією із суттєвих перепон на шляху медіа-грамотності є "бажання казки". Не хочеться чути пояснень, що, мовляв, вас експлуатують, на вас заробляють,  не хочеться руйнувати фільм якимись аналітичними методами осмислення,  "бажання казки" переважає.

 

Спочатку здавалося, що  нам варто лише скопіювати всі ці західні програми з медіаграмотності, перекласти українською і запустити в наші школи та вузи, злегка адаптувавши до місцевих умов. Тобто все було б добре, якби не ці сумніви. До того ж особисто мені не до вподоби акцент на "індивідуальних заходах безпеки". Натомість видається набагато важливішим інше питання: як зробити так, щоби відпала потреба в "інформаційних протигазах"? Цебто як змінити саме  інформаційне довкілля в бік меншої агресивності? Наразі в Західній Європі і США у цьому напрямі працюють так звані групи тиску,  які, наприклад,  пікетують деякі телекомпанії, що зловживають насильницькими сюжетами. Їхня діяльність поки що не надто результативна, хоч  і не позбавлена перспективи. Проте  нашій, зайнятій проблемами елементарного виживання, країні тепер, здається, не до цього. А от медіпросвіта щодо прийомів інформаційної війни з боку східного сусіда зовсім не завадила б. Проте тут знову ж таки йдеться про перенесення головних акцентів патогенності з насильства і порнографії на пропаганду і PR.

 

 

1. Marshall McLuhan's  interview. Washington Post, May 15, 1977, p. H1.

2. Альмарк Пер. Невідворотність демократії// День. 10 січня, 2001.

3. Pornography and Sexual Aggression. Ed. by Neil M. Malamuth, Edvard Donnerstein. 1984, Academic Press, Inc. New York, London, Toronto... Р. 115-138.