Людмила  Павлюк

Дискурси поп-культури і диверсії підсвідомості

Програмою створення людини, розумної істоти, передбачено доволі простий механізм для того, щоб робити людське життя доволі складним: людина має свідомість і має можливість нею не користуватися. Щось цілком протилежне до мудрості, раціо і вoлі вперто позбавляє нас безвихідної досконалості раю, нудної статики щастя, одноманітних перспектив раціональної правильності. І життя залишається амбівалентним в етичному і якому завгодно сенсі, і гра людини з медіа і технологіями продовжує мати характер захоплюючого балансування між можливістю і неминучістю апокаліпсису.

Психологічна інстанція, яка постачає неконтрольовані, перверсивні версії поведінки  (одразу, за традиціями психоаналізу, а ще більше - його популярних інтерпретацій, "популярної психології",  назвемо цю інстанцію підсвідомістю) - раз по раз дає відчути людині, що вона не лише суб'єкт вольового чину, а й керований об'єкт. Керований як мінімум власними інстинктами, передаваними через біологічні медіа - ДНК, щодо яких у вчених поки що немає єдиної думки, а є лише одностайне захоплення грандіозністю задуму і певні припущення: і яким це чином інформація про реакції живого організму могла бути закладена ще до появи усіх можливих середовищ функціонування організму? - не інакше як тут присутній  космічний розум!

Підсвідомість генерує творчі імпульси і, отже, легко їх сприймає, і, отже, у підсвідомість легко добутися поп-культурі і заселити її своїми образами, фантазіями. Але сублімативний потенціал підсвідомості поєднується із тенденціями руйнівними, усілякими формами любові до Танатосу. Причому на підсвідомість покликаються не лише тоді, коли йдеться про непевні бажання індивіда, а й тоді, коли прагнуть знайти пояснення суспільним ексцесам та екстремам. Як, наприклад, пояснити поширення до державних масштабів теорії і практики фашизму у культурних, цивілізованих Німеччині і Італії, центрах філософії гуманізму? Ті не надто численні праці з історіософії і політичної психології, які намагаються дати відповідь на це питання (при цьому фактологічний матеріал історії Другої світової війни є абсолютно вичерпним), суспільне зло відносять до сфери вияву "ірраціонального", "колективного підсвідомого", "руйнівних архетипів", тобто фактично додають ряд наукових означень зла до таких традиційно-міфологічних його синонімів, як пекло, гріх, диявольська спокуса.

Підсвідомість - індивідуальна і масова - нас цікавитиме саме у такому сенсі - як "місце", де локалізовані архетипи універсального зла - вічного як ніч супроти дня і земля супроти неба, достатньо, здебільшого, безсумнівного і тільки іноді, однак, релятивного. А поп-культура нас цікавитиме як чинник, що може (чи не може) впливати на  активізацію цих архетипів, на форми вияву ірраціонального.

Питання полягає, фактично, у тому, наскільки дискурси поп-культури:  популярна музика, фільми, реклама, комунікація у рамках молодіжних субкультур, комікси, комерційна книжкова продукція масового попиту, популярна преса - наповнені агресивними, насильницькими, абнормальними образами та імпульсами і наскільки вони здатні спричинювати резонансне підсилення мотивацій зла у душах і підсвідомостях, що об'єктивно (через програми генетичних медіа) готові до  руйнування і саморуйнування, знищення і самознищення.

Щоб якось давати раду із неоднозначністю впливів поп-культури, для початку розрізнятимемо типологічні антиподи "світлої" особистості, захищеної аурою святості, природним інстинктом моральності - і "лицаря зла", підсвідомість якого селективно притягує те, що уже в собі несе - образи деструкції. Новітня історія поп-культури свідчить, що резонансний ефект взаємодії "негативної" свідомості і негативної інформації у медіа може бути просто-таки приголомшливим.

У квітні 1999 року у США двоє учнів вищої школи в одному з маленьких містечок штату Колорадо розстріляли у приміщенні шкільної їдальні та бібліотеки дванадцятьох своїх ровесників і вчителя, а поранили ще понад двадцять хлопців і дівчат, кілька з яких приречені на інвалідність до кінця життя. Дата цієї трагедії - 20 квітня, день народження Гітлера, - говорить про те, що неповнолітні вбивці (і самовбивці, бо на місці трагедії їх знайшли уже мертвими) були свідомі ірраціонально-універсальних джерел і традицій руйнування. Планувався взагалі новий апокаліпсис місцевого масштабу: у школу окрім вогнепальної зброї були внесені і бомби. Ерік Харріс і Ділан Клеболд зробили їх за технологіями відповідної сторінки в Інтернеті, а комп'ютерні ігри давали їм можливість регулярно вправлятися в стратегіях ненависті до ближнього. Антураж "романтики зла" доповнювали готична музика, чорні плащі і патякання про "нормальність божевілля".

Було достатньо причин, аби уже на наступний день після трагедії журналісти почали аналізувати одіозні "середовище" і "впливи" , які  є не чим іншим, як середовищем і впливами поп-культури. Оскільки трагедія була велика, то і вину на неї було покладено велику. Телебачення прокручувало кадри зі стрічок, у яких зло-дії у чорних плащах розстрілювали натовпи і аудиторії - і мало на меті продемонструвати цим, як поп-культура робить свій внесок у "звикання до зла" - той феномен впливу сучасних медіа, про який писав Адорно.

Те, що сталось у Колорадо, на екранах відбувалося щодня. Але вироблення звички, нечутливості до зла залежить, очевидно, не стільки від кількості кривавих сцен на екрані, скільки від інтенсіональних контекстів дискурсів поп-культури. Театр зла може мати класичні риси абсурду: жорстокість заради жорстокості. Але існує і функція дослідження насильства, виховання готовності до нього - готовності не співучасті, а опору.

Як висловився один із прибічників диференційованого погляду на поп-культуру, звинувачувати сучасне телебачення у потуранні насильству - це все одно що  звинувачувати Шекспіра у тому, що його герої вбивають один одного. Театр Шекспіра, до речі, був поп-культурою 1600-х років, про що критики сучасної поп-культури не забувають раз по раз згадувати, як і про  інші неоднозначності у визначенні об'єкта своєї уваги : Паваротті, який співає в опері - це класика, а Паваротті, який з тими ж Пуччіні і Верді потрапляє на  найвищі сходинки хіт-парадів - це поп-культура. Лев Толстой у свій час дуже критикував Шекспіра за компілятивність, еклектизм, наслідувальність, неправдоподібності і спрощення (поп-культура!). А найбільше Толстого обурювала відсутність засад моральності у творчості англійського драматурга.

Поп-культуру кінця тисячоліття так само непросто звинувачувати в аморальності і цинізмі, як і культуру середини тисячоліття. Сучасне серійне мистецтво рідко є моральним у високому сенсі шекспірівського театру, який змушує душу до роботи і спричинює осяяння і катарсиси, але воно часто є моральним у сенсі моралізаторства, ілюстрування універсальних сентенцій. Навіть у жанрі бойовика тема покарання злочину є обов'язковою внутрішньою етичною структурою. Ріками тече на екранах кров невинних жертв, але приходить супермен, і його поява автоматично означає хепі-енд. Або згадаймо багатослівну правильність "родинних" мильних опер чи те, з якою фатальною закономірністю вибувають з гри герої серіалу "Район Мелроуз" - для цього лише треба думати підлі думки і чинити нешляхетні вчинки. У такий спосіб поп-культура виявляється причетною до ширення давньої як світ метафізичної ідеї.

Але все ж ідеї вона поширює лише принагідно. Основне у поп-культурі - комерційна настанова, яку вважають її ідентифікаційною рисою іще більшою мірою, ніж ознаку масовості на противагу елітарності. Поп-культура як комерційна культура послужливо неперебірлива у задоволенні будь-яких бажань, включаючи екстремально патологічні, вона легко переступає межу між насильством, зображення якого можна виправдати лабораторно-анатомічними потребами (життя і мистецтво - великі лабораторії дослідження зла) і насильством заради насильства.

Повне меню американської кіноіндустрії пропонує спожити і таку страву: "муві", у якому восьмирічна акторка, чарівне на вроду створіння,  раз за разом прокушує людські шиї і зітхає: "я хочу ще". Поп-культурна периферія апокаліптичних перверсій включає і тиражування інформації про зброю, і можливість участі в іграх, які дозволяють змінити хід Другої світової війни, і порнографію з насильством і дітьми.

Фантазії мають небезпечну властивість поставати як реальність. Тому небезпечні фантазії обмежують - як обмежують доступ до зброї. Якщо не визнати необхідності обмежень і контролю,  то доведеться визнати "нормальність божевілля".

Але чим далі від юридичних меж нелегітимного, тим більше ідея контролю стає непопулярною, а проблема вибору - філософською. Між, скажімо, юридично забороненою дитячою порнографією і етикою Біблії: "навіть якщо подивишся на чужу жінку пожадливо - то згрішиш" лежить повний діапазон індивідуальних варіантів, суб'єктивних "норм": проміскуїтетний секс, гомосексуальні (бісексуальні) стосунки, секс за гроші, адюльтер, дошлюбні стосунки "без зобов'язань". Інформаційна і економічна доступність послуг секс-індустрії (проституція, стриптиз, телефонний секс) та продуктів порновідеоіндустрії (яка має власні фан-клуби, кінокритиків і Оскари) давно поставили більшість західних суспільств перед таким цікавим випробуванням, коли людина шукає свою ідентичність (у  щонайширшому сенсі) не в умовах суспільних обмежень, а за рахунок обмежень внутрішніх. Це сенс свободи: робити вибір по-справжньому вартісним. Соціологи останніми роками відзначають свого роду парадокс: інтерес до сексу серед західної молоді знижується.  Це можна поставити під сумнів / навіть якщо щось каже з цього приводу статистика/, але є абсолютно безсумнівна річ: щось "ізсередини" береже багатьох людей від посування індивідуальної межі у сумнівному напрямку - якщо не діалог свідомості із підсвідомістю, то, мабуть, інстинкт уникання апокаліпсису. Так апокаліпсис стає проблемою індивідуальною.

Надмірні заборони пригнічують захисні інстинкти. Популярна психологія стверджує, що найбільше проблем із підсвідомістю виникає через те, що інстанції розуму і волі поводяться щодо неї тоталітарно: прагнуть зашорювати, придушувати. У цьому зв'язку поп-культура виступає як емансипатор, визволитель від страху знати і вибирати. Феномен "виговорювання" підсвідомості у поп-культурі може мати просто-таки терапевтичне значення заземлювання пристрастей, зняття напруги у боротьбі за владу над, наприклад, сексуальними об'єктами. Варте окремої теми і те, як політично ліберальний період звільнив свідомість і підсвідомість від ще одного, специфічно радянського, конфлікту - з приводу інтимної радості володіння речами. Одна лише реклама перемістила індивіда з утопічного суспільства з вимушеним аскетизмом і вигаданими його виправданнями у світ задоволень конс'юмеризму: речі, речі, речі. Естрада дає класичні приклади "трансферу": кожна "зірка" - готова модель успіху, усього того, чого не вистачає власному "я". Артефакти поп-культури виконують роль предметів-замінників, а тексти дають ілюзію доступності Бажаного. "Читаючи журнал "Наталі", почуваєш себе багатою і впевненою" - написала до редакції читачка популярного журналу.

Те, що зваблює підсвідомість на життя у паралельному світі поп-культури, має втішати і розважати, бути легким і ненав"язливим. Має відкидати драматизм і філософію, якщо вони засмучують або дратують. Існує мультиплікаційна екранізація "Собору Паризької Богоматері", у якій Квазімодо не помирає, заплативши за це ціну перетворення на дурника і блазня. Спрощена естетика - одне з багатьох "змішаних благословень" поп-культури: зниження стандартів "високого смаку" при тиражуванні класичних мотивів, "вічних тем" іде паралельно із процесами розширення соціальної аудиторії мистецтва. При найбільш оптимістичному погляді можна стверджувати, що сучасна поп-культура виконує роль "плавильного котла" всіх відомих в історії  жанрів, тем, напрямів, естетик.

У проблемі популяризації класики, як і у проблемі поп-культури загалом, існує і аспект політичний. Біблія і грецькі міфи, Шекспір і Гюго через поп-інтерпретації "привласнюються" американською культурою а відтак з нею асоціюються. У рамках політичного погляду безперечною є потреба власного якісного популярного мистецтва - альтернативи психологічному переселенню на територію "всесвітніх Сполучених Штатів".

А щоб вийти за рамки і політичних підходів, і популярної психології, зауважимо таке: якщо вже ототожнювати поп-культуру із підсвідомістю, то із підсвідомістю не лише як вмістилищем грішних бажань, куди легко сягає реклама на зразок "мені снилося, що у цій білизні я зупинила вуличний рух".

Підсвідомість - це і універсум всієї інформації, яка була доступна людині протягом життя, це "розширена пам'ять", під'єднана до глобального інформаційного поля. Такою пам'яттю важко користуватися, для функціональної селекції нам дано розум, тобто для обмежень, виявляється. Теорія "розширеної пам'яті" пояснює, зокрема, рекламу за принципом "25-го кадру" - невидиму, тобто таку, що не сприймається зоровими рецепторами, але "записується" у підсвідомість. Лінійна схема комунікації адресант - медіа - адресат може виявитися лише продуктом розуму як механізму обмежень. А поза нею - інформаційний космос. З цього погляду "записи" поп-культури у підсвідомість є записами інформації у вічність.

Оруэлл Дж. Толстой и Шекспир // "1984" и эссе разных лет. ­ М.: Прогресс, 1989.

Rethinking Popular Culture: Contemporary Perspectives in Cultural Studies. / Eds. Ch. Mukerji and M.Shudson. ­ Berkeley; U of Ca Press, 1991.