Борис Потятиник

 

НОВІ  І "СТАРІ" МЕДІА: ПЕРЕДАЧА "ЧЕТВЕРТОЇ ВЛАДИ"

 

Чи можемо ми очікувати конфлікту таких медіа-гігантів, як телебачення та інтернет?  Відповіді на це питання власне й присвячнене запропоноване есе . Хоча перед тим автор намагається заглянути в історію. Чи були подібні конфлікти за звання “медіа-короля” в минулому?

 

Прогнози, як відомо, непевна річ. Особливо, щодо майбутнього розвитку медіа.

Свого часу знаменитий винахідник  Томас Едісон стверджував, що фонограф може бути використаний  передусім як, (тільки уявіть собі!) автовідповідач або пристрій для запису останніх слів умираючого. Щодо телефону, то одна з масачусетських газет передбачала, що цей пристрій буде використовуватись, головним чином, для передачі музики та новин. Телеграф, як вважалося, перетворить усіх людей на сусідів та буде сприяти високоморальній поведінці. А радіо, мовляв, найбільше надаватиметься для міжособистісного (!?) спілкування…

Проте чимало інших прогнозів характеризуються, так би мовити, стовідсотковим попаданням. Взяти хоча б передбачення Маршалом Маклюеном приходу телевізійної ери, яка справить грандіозний вплив на політику, освіту, психологію сучасного суспільства. Однак, на зміну телебаченню, здається, приходить новий медіум.

"Інтернет – сила! Телєвізор – могила" ця жартівлива реклама популярного автора львівської газети "Поступ" Юзя Обсерватора можна подати як натяк на далеко не жартівливий конфлікт двох комунікаційних монстрів сучасності: того, хто посідає нині  панівне становище, і того, хто має посісти "трон" завтра.

 

 Отже, чи варто очікувати конфлікту між такими комунікаційними гігантами як телебачення та інтернет?

З одного боку, підстав для хвилювання, наче, й нема. Сучасний світ демонструє чудові приклади виживання і співіснування одне з одним найрізноманітніших медіа, зокрема новітніх з традиційними. Кіно зовсім не позбавило життя театру. А домашнє відео аж ніяк не призвело до повсюдного закриття кінотеатрів. Газети, здається, чудово співіснують з радіо і телебаченням. Книги, як і раніше, видаються гігантськими накладами.

Отож, можна припустити, що прихід нового медіуму зовсім не спричиняє конфліктної ситуації на ринку мас медіа. Він просто доповнює цей ринок. Комусь, звичайно, доведеться трохи потіснитися, хтось частково втратить "покупців", проте в цілому нічого драматичного не відбувається.

Але це тільки один бік справи.  Наша відповідь на поставлене на початку запитання буде зовсім іншою, якщо ми спробуємо простежити, хто посідає "трон медіа-короля". Історія підказує, що в кожний конкретний період цей трон посідав якийсь один медіум. А передача трону далеко не завжди обходилась без боротьби.

 

БОЇ НЕМІСЦЕВОГО ЗНАЧЕННЯ

 

Справді, історія  комунікації дає дивовижні приклади гігантських сутичок поміж різними медіа. Збагнувши їхні причини і особливості, ми зможемо передбачити, що чекає медіа-світ в найближчому майбутньому.

Отже серед етапних комунікаційних переділів можна виділити такі:

 

1. Усна комунікація супроти письма.

2. Рукописна техніка супроти друкарства.

3. Друковані медіа проти телебачення і радіо.

4. Телебачення проти інтернету (гіпотетично).

 

Треба сказати, що протистояння, які супроводжували кожний з цих переділів, нерідко виходили далеко за рамки комунікаційних професій і набирали характеру соціальних збурень. Зупинимося коротко на кожному з них.

 

ПРОТИ  ПИСЬМА

Першою, відомою нам революційною  зміною на терені комунікації було винайдення і запровадження письма (як стверджують історики, здобуток цей належить шумерам, народові досі не встановленого походження, що близько 5 тисяч років тому звів міста у межиріччі Тигру і Єфрату, тобто на території сучасного Іраку). Написаний текст різко розширював часові і просторові межі сприйняття. Замість цьогохвилинної голосової вібрації людина дістала можливість записати свої думки і у такий спосіб долати часові і просторові бар’єри  -- написане можуть прочитати в іншому місті,  на іншому континенті, через рік, десять чи навіть десять тисяч років по тому.

Здавалось, що тут поганого? Але ось як ця переміна характеризується в знаменитому трактаті Платона "Федр", де автор переказує аргументи Сократа проти письма. На підтвердження своєї позиції Сократ переповідає міф про Єгипетського бога Тевта, який винайшов письмо, вважаючи, що це зробить єгиптян мудрішими і додасть їм пам’яті. Проте його старший колега бог Тамус заперечує і попереджає про небезпеку: писемність "вселить у душі учнів забутливість внаслідок занедбання вправ для виробляння пам’яті. Адже, покладаючись на письмо,  вони будуть пригадувати за допомогою зовнішніх знаків, а не завдяки внутрішній силі. Своїм учням ти даси лише видимість мудрості, а не справжню мудрість. Ім буде здаватись, ніби вони багато знають, натомість залишаючись здебільшого невігласами. То ж вони стануть не мудрими, а лжемудрими" (Платон. Діалоги. К.: Основи. 1999. 393 с. C.334-335).

 

Далі Сократ описує ілюзорне враження від текстів, наче вони "мислять і говорять", хоча насправді написаний твір не може дати відповіді на запитання, які постають у процесі читання, "він не знає до кого промовляти, а до кого – ні. А коли його зневажають і незаслужено ганьблять, він потребує допомоги свого творця, бо сам не в спромозі себе захистити" (Там же. C.335).

Федр врешті цілком погоджується із Сократом: "Ти говориш про живу й натхненну мову людини, наділеної знанням, блідим відображенням якої слушно можна вважати письмову мову" (Там же. C.336).

 

Позиція Сократа (у переказі Платона), як і давньоєгипетський міф відображають той опір, якій чинився запровадженню письма. Кожен великий переділ у сфері медіа супроводжувався таким опором. Проте логічно поставити питання: хто і чому чинив цей опір. Філософських доводів тут недостатньо, оскільки вони часто зрівноважують один одного. Пошукаємо матеріальних інтересів,  які здебільшого відігравали вирішальну роль у розвитку цивілізації. Ми можемо припустити, що передусім це були люди з винятковою пам'яттю, які завдяки цим своїм здібностям посідали привілейоване становище у дописемних суспільствах.  

До речі, фантастичний фільм "Johnny Mnemonic", який пройшов недавно на наших екранах, повертає нас до цієї самої ситуації, лише на іншому витку спіралі історичного розвитку. Хакери високорозвиненого інформаційного суспільства набули такої могутності, що найціннішу інформацію знову почали довіряти людському мозкові – людям з особливою памяттю, мнемоникам.

 

У дописемному суспільстві біологічний носій інформації -- людський мозок – явно домінував. Усі інші, як от вузлики на память, виконували допоміжну і другорядну роль. Обдаровані від природи люди були своєрідними живими інформаційними скарбами, покладами потрібної інформації, яка передавалась з покоління в покоління, "перезаписуючись" в мозок  наступного біологічного носія в процесі тривалого спілкування. І ось приходить час, коли ці скарби наче стають непотрібними. Точніше, не потрібними такою мірою, як це було раніше.

Таким чином, можна стверджувати, що  над тодішньою "мнемонічною" елітою нависла непередбачувана загроза -- небезпека втрати колишнього соціального становища, престижу та авторитету, повязаних з винятковими мнемонічними й ораторськими здібностями. У світлі сказаного цілком зрозумілими стають їхній скепсис, опозиційність чи навіть ворожість до виникнення, розвитку й поширення писемної культури.

 

БУНТ ПРОТИ ІЄРОГЛІФІВ.

Окремим підрозділом розвитку писемності можна вважати перехід   піктограм та ієрогліфів (де для кожного слова чи поняття існує окемий знак) до фонетичного алфавіту*.

 

( *Як зауважує у "Загальному курсі лінгвістики" Фердінан де Сосюр, "існує дві системи письма: а) ідеографічна система, де слово зображається одним знаком; б) фонетична система, яка прагне відтворити ланцюжок звукiв, що становлять слово" (Фердінан де Сосюр. Курс загальної лінгвістики. К.: "Основи", 1998. - 324 с. С.40).

 

Ми можемо собі тільки уявити, які складності і який опір мусили долати прибічники "незрозумілої" фонетичної системи у їхніх дискусіях щодо загальновживаних ієрогліфів. Мабуть, перші спроби розкласти слово на звуки і записувати кожний звук окремою буквою справляли враження чогось дуже незвичного і незрозумілого. Знавці попереднього ідеографічного письма, як правило, затрачали дуже багато зусиль для засвоєння багатьох тисяч ієрогліфів, а тим паче на віртуозне оперування цими знаками. До того ж, затрачені зусилля, були своєрідним бар’єром, який відділяв їх від решти людей. Натомість, відносно просте фонетичне письмо, яке ґрунтувалося на 22-32 буквах, значно знижувало цей  бар’єр і робило освіту загальнодоступною.  Таким чином, загроза старій "ідеографічно орієнтованій" еліті виглядала дуже вірогідною, а опір з її боку – цілком реальним.

 

НАРОДЖЕННЯ НОВОЇ ГАЛАКТИКИ. ПЕРЕПИСУВАЧІ – ЗАЙВІ?

Як слушно зауважують,  на друкарському слові грунтується вся сучасна цивілізація, і з поширенням книгодрукування фактично розпочався Новий час. (Нікітін О. Без допомоги пера // Дзеркало тижня. 2002. № 42 , 2 - 9 лист.).

Проте, як і слід очікувати, відбувалось це не без опору, дарма що перевага нових друкарських технологій, здавалось, була майже очевидною. 1456 року, як вважають більшість дослідників,  створено найстарішу з книжок , видруковану методом Йоганна Гутенберга ( 1399 - 1468)  -- Біблію у двох томах, які містити 1286 сторінок або близько трьох з половиною мільйонів друкарських знаків. Так народився новий медіум, якому судилося витіснити з "трону" рукописну практику. Природно припустити, що армії переписувачів і ті особи, що за ними стояли, були природними супротивниками новонароджених технологій.  Існування переписувачів і їхніх спонсорів втрачало сенс.  А втім, психологічна вага цих людей була настільки значною, що до їх послуг все ще вдавалися і через двадцять і через п’ятдесят років після запровадження друкарства. Взяти хоча б Веспасіано да Бастіччі (помер у 1498) --  видатного видавця Флоренції. На замовлення Козімо Медічі 45 його переписувачів виготовили упродовж 22 місяців 200 книг-кодексів для бібліотеки Фєзоланського аббатства. (С. 43).

Це нагадує людину, яка зайшла у приміщення з ксерокопіювальною технікою і вирішила там вручну зняти копію з якогось документа.

Може, причиною цього було надто повільне поширення нових технологій?  Справді,  Гутенберг і його послідовники зберігали техніку книгодрукування в найсуворішій таємниці. Та вже 1460 року з'явилися друкарні в Бамберзі  і  Страсбурзі, потім у Кельні, Римі, Венеції, Нюрнбергу та Парижі. Усього за сорок років у 260 містах Європи заснували понад тисячі друкарень, які випустили близько 40 тисяч видань загальним тиражем у 10-12 мільйонів примірників (Нікітін О. Без допомоги пера // Дзеркало тижня. 2002. № 42 , 2 - 9 лист.). Один тільки Мартін Лютер упродовж трьох років (1518-1521) видав близько 100 творів (800 видань) сукупним накладом близько півмільйона примірників.  Саме тому переможну ходу протестантзму тісно  повязують з новими медіа-технологіями. Власне вже перші  тези, які Лютер прибив до дверей Віттенбернгського собору, були друкованими.  Цей церковний діяч швидко оцінив перевагу друкарства і незабаром заснував свою власну друкарню.

 

А попри все це друкарські шрифти упродовж десятиріч імітували рукописні літери. І справді багато-які із стародавніх книг, з першого погляду, складають враження рукопису.

Промовистою в цьому плані виглядає і доля Йоганна Гутенберга. Більш-менш достовірні віломості про нього ми маємо хіба що з матеріалів численних судових тяганин, які переслідували його все життя. Колишній "золотар" він згодом був визнаний колегами-ювелірами "особою без користі" і відрахований з престижного професійного цеху. Прізвища  його немає на жодній з книг, до яких він насправді приклав руку. Лише наприкінці життя, 1465 року, епископ Майнца надав йому довічну пенсію. Великому винахіднику щорічно видавали також  "двадцять мір зерна й два бурдюки вина". Проте  це не завадило навколишнім мешканцям і далі вважати, що Гутенберг продав душу дияволу й займається чорною магією.

 

НА ТРОНІ – ТЕЛЕБАЧЕННЯ

 

Проте в другій половині ХХ століття йде поступове скорочення тиражів газет і скорочення їх загальної кількості. На межі другого і третього тисячоліть книговидання вийшло на рубіж 1000 000 назв книг і брошур щорічно. Загальний тираж склав 20 мільярдів екземплярів. Фахівці вважають це число піковим, тобто подальшого кількісного росту не передбачається. (М. Алексеева. Книгоиздание в России на рубеже веков //От книги до интернета. М.: Изд-во Московского университета. 2000.  120- 129 с. С.121.). За даними ЮНЕСКО, кількість щоденних газет сягнула свого піку 1985 році (8445 назв). У 1996-му їх кількість зменшилась до 8391.  У Європі кількість щоденників за цей час скоротилась з 2395 до 2115. При цьому загальний наклад зменшився з 243  до 190 млн. приміриків. Хоча щодня на планеті виходить близько півмільярда  примірників щодених газет, все ж йде повільне проте  неухильне зниження загального світового тиражу

 

Зате спостерігається збільшення числа радіоприймачів практично у всіх регіонах планети, сьогодні їх близько двох з половиною мільярдів. Тобто їх кількість виросла більше, ніж удвічі порівняно з 1970 роком, коли їх налічувалось 906 млн.  А от кількість телеприймачів за цей час, як і належить "королю медіа", зросла уп’ятеро: від початкових 299 млн. у 1970-му до  майже півтора мільярда на кінець ХХ століття.[http://portal.unesco.org/uis/TEMPLATE]

 

Отже, можна вважати що "галактика гутенберга" розширювалась упродовж п’ятиста років. До того часу, коли комунікаційний "трон" посіли електронні медіа і коли найбільший вплив, найдорожча реклама, зрештою, найвищі зарплати почали пов’язувати саме з телебаченням.

 

Історія дає нам чимало свідчень, що найбільш популярні медіа, як правило,  зазнають найбільшої критики. Їх звинувачують в занепаді суспільної моралі, негативізмі, сенсаційності і надмірній розважальності. Так було з масовою періодикою кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. Особливо діставалось так званій "жовтій пресі". Однак з того часу як телебачення стало найпотужнішим медіа, основне вістря критики спрямоване саме проти нього. Широке впровадження  глобальних інформаційно-аналітичних (CNN, BBC та ін) і просвітницьких (на кшталт  Discovery)  хоч і послабило, але не змінило звинувачень телебачення, особливо комерційного, у надмірній поверховості, розважальності, зловживанні насильницькими сценами, рекламою та, врешті, причетності до деградації культури.

Частина дослідників переконані, що така вже  природа телебачення: все, у тому числі політичний, культурний і навіть релігійний дискурс перетворювати у шоу, у розиграш. Новини там – теж різновид інтелектуальної розваги. Американський дослідник Ніл Постмен пише про це у своїй неперевершеній за критичним пафосом книзі "Насмішити себе до смерті".

 

Саме через таку особливість телебачення, як дотепно зауважує згаданий автор, огрядна чи негарна людина  сьогодні не може розраховувати на успіх у виборчих змаганнях на найвищі державні пости. Ніксон одну із своїх передвиборчих невдач цілком серйозно пояснював саботажем фахівця, який відповідав за макіяж. Косметика поступово витісняє ідеологію.

 

Про телебачення як загрозу демократії писав Карл Поппер: "Демократія завжди намагалася підвищити рівень освіти. Це її автентичне прагнення. Та логіка рейтингів призводить до деградації, вона не дбає про якість програм. Щоб утримати авдиторію, канали опиняються перед необхідністю виробляти дедалі більше сенсаційних програм. А сенсаційне рідко буває якісним. До того ж телебачення стало сьогодні колосальною силою, можна навіть сказати, що потенційно наймогутнішою силою, яка ніби замінила голос Бога. Телебачення набуло завеликої влади всередині демократії. Жодна демократія не виживе, якщо не буде поставлено край цій всемогутності"(Karl Popper, La television: un danger pour la democratie, Paris, 1994. P. 36, 74. [Цит. за: Гоне Жак.  Освіта і засоби масової інформації. -- Київ: "К.І.С." - 2002. 100 с. С. 26.)

 

На наше переконання, покласти край цій всемогутності люди неспроможні. Проте спроможний інший медіум, який витіснить телебачення й посяде домінуючу роль.

 

МЕРЕЖА

Головна перевага інтернету над  традиційними ЗМК полягає в інтеграції таких, здавалося б, протилежних якостей, як оперативна всеохопність телебачення з бібліотечною глибиною інформаційного пошуку. Плюс спроможність самовираження, яку можна порівняти хіба що з можливостями телефона. З тією, правда, різницею, що в Інтернеті ви можете вийти на досить значну аудиторію, що адекватне виданню власної газети чи телепередачі.

 

По суті йдеться про нове інтегроване інформаційне середовище, яке увібрало в себе пошту, бібліотеку, періодичні видання, телебачення, радіо, телефон і навіть музей чи картинну галерею. Додаймо сюди ще віртуальний університет та електронну комерцію, щоб збагнути найголовніше: йдеться не просто про арифметичну суму старих ЗМІ. Ця сума створює принципово нове комунікаційне середовище.

Як наслідок, центр ваги у сучасній медіаполітиці поступово пересувається зі старих, традиційних  – на нові дигітальні та інтерактивні ЗМК. Можна сміливо стверджувати, що засноване на цифрових і мережевих технологіях нове медіа-довкілля 

а) стрімко втягне в себе (інтегрує) всі традіційні медіа;

б) призведе до суттєвої видозміни традиційних медіа, "переплавить" їх у нові форми.

Традиційний поділ на телебачення, радіо, друковану періодику, книгу, кінематограф відходить у минуле.

Інтернет у  першій половині 90-их років ХХ ст. успішно подолав фазу "гидкого каченяти" і перетворився у лебедя, який цілком може скласти конкуренцію іншим медіа, зокрема медійному "королеві" -- телебаченню. Наскільки серйозною є така конкуренція?  У зв’язку з цим варто розглянути три можливості.

 

1. Інтернет взагалі не є конкурентом традиційним друкованим та електронним медіа. Чимало людей, зачувши дискусію такого роду, кажуть, що не можуть уявити майбутнього без газетних кіосків чи поштових скриньок з улюбленими виданнями. Навіть якщо уявити, що електронна версія матиме все те, що й паперова, і навіть більше, все одно ніщо не замінить запаху свіжої газети і бентежного відчуття тієї миті, коли розгортаєш улюблене видання.  Те саме з улюбленим телебаченням і радіо. Вони – вічні.

 

Що можна відказати на цей емоційний аргумент?

Можна уявити наскільки цікавішим був запах пергаменту і як важко було його прихильникам перейти до дешевого паперу. До того ж, навіть у часи цілковитого панування дешевих, доступних й оперативних електронних видань будь-яка заможна людина може замовити собі доставку ексклюзивного паперового, пергаментного чи папірусного видання. Був би тільки попит. А виготовити можна що завгодно, навіть текст на випаленій глиняній таблиці.

 

2. Взаємодоповнюваність. Складніше заперечити проти твердження про взаємодоповнюваність традиційних та новітніх медіа.  Щоб переконатися в цьому, варто просто заглянути на сайт "New York Times", який, за твердженнями редакції допоміг ще більше зміцнити позиції видання. В Україні користуються популярністю електронні версії газет "День", "Дзеркало тижня", "Критика" та ін. Вдало використовують інтернет телекомпанія "1+1", Національна телерадіокомпанія Укріїни, численні FM радіо.

Проте є й інші, далеко не такі мирні приклади. В останній день жовтня  2001 року три найбільші телемережі  США – NBC, ABC, CBS – подали позов у суд на корпорацію Sony. Телемережам не сподобався новий цифровий магнітофон цього виробника електроніки, який дозволяє автоматично уникати при записі реклами – святая святих телебачення. Записані в цифровому форматі телепрограми можна як завгодно поширювати в Мережі.

Отже, традиційні медіа-гіганти, з одного боку, намагаються адаптовувати нові технології до своїх потреб, а з іншого – гальмують розвиток хоч і прогресивних, проте загрозливих для їхніх прибутків технологічних тенденцій. Телебачення посідало центральне місце в системі медіа другої половини ХХ ст. Проте в першій половині ХХІ ст. йому на зміну прийдуть нові інтеґровані медіа. Не те що воно зникне. Документальна відеоінформація, усілякі шоу та кінофільми просто перекочують на потужні комп’ютерні сервери, звідки їх можна буде взяти коли-завгодно. У майбутньому вже не буде потреби чекати біля екрана улюбленої програми. Телевізор остаточно зінтегрується з комп’ютером. У будь-який час ми зможемо, як у комору, зайти на телевізійний сервер і вибрати бажаний фільм, інформаційно-аналітичну, пізнавальну чи розважальну передачу. Єдиний виняток складатимуть так звані "живі" передачі, прямий ефір (live), те, що відбувається у студії чи на місці події саме цієї хвилини -- найважливіші  новини,  деякі ексклюзивні інтерв’ю, окремі футбольні матчі і т.п. – все те, що є сенс передавати у форматі реального часу. 

 

Замість десятків чи сотень телеканалів, якими "стрибає" сьогоднішній глядач, у майбутньому меню складатимиться з кількох пунктів:

а) художні фільми;

б) інформаційно-аналітичні програми;

в) спортивні і розважальні програми.

Вибравши, скажімо, пункт (а), ви отримуєте в алфавітному порядку всі доступні фільми. "Клацнувши" назву будь-якого з них, читаєте або слухаєте анотацію. За бажанням, викликаєте додаткову інформацію і у такий спосіб вирішуєте, що сьогодні дивитися. Така ж проста процедура вибору стосується й інших пунктів меню. Можна уявити з яким незадоволенням і скепсисом читають ці рядки представники телеорганізацій. Адже вони у теперішньому вигляді за такого сценарію стають просто непотрібними. За такого розвитку подій  традиційні телеканали перетворяться на звичайних постачальників програм до єдиної "теле-комори". Глядач може навіть не цікавитися іменами постачальників. За допомогою свого пульта дистанційного управління він просто вибирає бажаний продукт.  Глядачі, які вже сьогодні мають у своїх телеприймачах функцію телетексту, добре розуміють, про що йде мова.

Проте чи не означає це надмірне ускладення? -- резонно поцікавиться читач. Мовляв, замість того, щоб просто увімкнути телевізора, треба буде вивчати якісь каталоги чи електронні списки художніх і документальних фільмів, ток-шоу та інших програм.

Що на це можна відповісти? По-перше сучасний глядач цілком звичний до попереднього перегляду "програмки" у газетному варіанті. А по-друге, ваш інтегрований з компютером телевізор цілком спроможний олюднити електронний каталог настільки, що за вашим бажанням не екрані з’являтиметься симпатичний вам гід зі своїми порадами щодо сьогоднішнього телеперегляду.

Або  ще інший варіант:  електронна машина відстежує ваші вподобання настільки, що через деякий час пропонує  для перегляду саме те, що вам найбільше до вподоби.  Для тих, хто знайомий із сучасними комп’ютерно-мережевими технологіями, нічого дивного в цьому нема – вже сьогодні компютерна техніка самоналаштовується і підлаштовується до наших вподобань.

 

Діяльність нинішніх телеорганізацій стосовно аудиторії можна порівняти з годуванням немовлят (нас, глядачів) з ложечки. Ми терпляче чекаємо, поки нам дадуть бажаний "десерт". Але перд тим "мамка" годує нас обов’язковою "кашкою" реклам.

 

Нові, мережеві інформаційні технології, замість годування "ложечкою", пропонують інформаційно наповнений "холодильник". Відчиняй дверцята і бери, що смакує.

На практиці це означає переділ чи втрату рекламних надходжень. Принаймні, втрату звичних каналів цих надходжень. Тому навряд чи традиційні ЗМК здадуться без бою.

Проте, раніше чи пізніше, фортеця "старих" медіа таки впаде.

 

3.  ВІЧНИЙ ПРИНЦ. Третій сценарій не заперечує історичної необхідності зміни медіа-короля, проте відсуває цю перспективу у далеке майбутнє. Все ж друковані медіа посідали домінуюче місце близько п’ятисот років. То чому для телебачення ми відвели лише 50?

Звісно, можна послатися на прискорений розвиток медіа-технологій. Проте як вирахувати це прискорення? Словом, нинішньому інтернету можна відвести роль вічного принца,  якому не судилося посісти трон короля. Щось схоже на те, що відбувалося з радіо. Народившись на межі ХІХ-ХХ ст. воно почало входити у вжиток в 20-их роках. Пропагандистські кампанії ІІ Світової війни (у виконанні Німеччини, СРСР, Англії і США) довели ефективність радіо, як засобу маніпуляції масовою свідомістю. У другій половині ХХ ст. радіо комерціалізується, народжуються тисячі FM-станцій. З іншого боку, транзисторна революція зробила радіо найдешевшим і найбільш поширеним медіумом. (на Землі є близько двох мільярдів радіо-приймачів). Власне за кількісним охопленням населення планети радіо не має собі рівних. Проте воно так і не посіло медіа-трону, поступившись місцем телебаченню.

 

На цьому етапі наші роздуми заходять в глухий кут. Чи матиме інтернет ще могутнішого наступника? Якщо ні, то коли все-таки телебачення зійде з арени як домінуюча сила в світі комунікацій? Відсутність хоча б якоїсь більш-менш вірогідної методології не дозволяє дати відповіді на це питання.  Однак спробуємо підійди до нього з іншого боку.

 

МЕЖІ ЗРОСТАННЯ

 

Справді, чи можна вважати розвиток медіа безмежним?  Ми тримаємося думки, що цей розвиток має свою межу, точніше кінцеву мету, принаймні теоретичну. Отже, спробуємо окреслити її. Від цього, власне, й залежатиме вірогідність прогнозу. Визначившись з кінцевим пунктом, можна з’ясувати, як довго і  з якими труднощами до нього добиратися.

Самоочевидним здається твердження, що людина безнастанно намагалася розширювати коло своїх знань про світ, суспільство і саму себе. Тобто ширше розкрити (скористаємося тут метафорою Олдоса Гакслі) "браму сприйняття". А втім, сам Гакслі мав дещо інший рецепт "розширення". Його незвичний погляд на ці речі подано в однойменному есе. Автор обстоює мескалін (наркотична речовина, яку отримували з кактусу), як порівняно безпечний для здоров'я наркотик, що допомагає ширше розчинити цю "браму". Грунтуючись на деяких думках Бергсона, О. Гакслі розвиває концепцію елімінативної функції мозку. У його інтерпретації мозок — своєрідний перепускний клапан, що від'єднує та оберігає свідомість людини від гігантського океану інформації. У цій концепції людська свідомість — наче виокремлена із всеосяжного інформаційного океану за допомогою "клапана-мозку", який допускає у свідомість лише "вузьку цівочку" найнеобхіднішої інформації. То ж наркотики чи алкоголь дозволяють трохи розширити доступ [Гакслі, Гакслі Олдос. Брама сприйняття\\ Всесвіт. 1994. N 5-6.   120].

Не будемо сперечатися з Гакслі щодо  таких сумнівних способів зв’язку з інформаційним океаном, як психоделічні речовини. Власне, нам важливо лише окреслити кінцеву мету. Припустимо, що масова комунікація є ще однією спробою за допомогою сучасної техніки і технології наблизитися до споконвічного ідалу всевідання і всюдисущості.

Всевідання може асоціюватися з якимось інформаційним океаном чи інформаційною сферою, де перебуває вся можлива інформація. Для того, аби щось довідатись, варто лише підключитися до цієї сфери.

Тут треба пояснити, яку сферу ми маємо на увазі. У сучасній квантовій фізиці та інфомаціології  час від часу висуваються гіпотези про єдине інформаційне (семантичне)  поле, енерго-інформаційний обмін. Цей обмін не залежить ні від яких технічних пристроїв. Техніка і логічне мислення, навпаки, викликають деградацію і атрофію властивостей, що, як вважається, споконвіку були притаманні людині і активізовувались вродженим інтуїтивним вмінням. Проте ця гіпотези, попри наші симпатії до них, на сьогодні не мають переконливого обгрунтування і перебувають швидше на маргінесі науковго мейнстріму. Тому єдине, про що можна вести мову в рамках наукового есею, це синергетична інформаційна сфера, яка не суперечить світоглядним засадам сучасної науки.

А біблійну історію гріхопадіння будемо вважати  чудовою метафорою,  психічним архетипом, який допоможе пролити світло на розвиток нашої цивілізації взагалі та розвиток медіа зокрема. Йдеться про історію відокремлення від чогось  колись єдиного і надзвичайно важливого. Воно було настільки важливим, що увесь сенс окремого існування зводиться до імітації минулого. Минулого, де не існувало окремого духу і окремої свідомості, де зливалися минуле і майбутнє. Можна припустити, що сучасна масова комунікація є ще одним виявом цієї ностальгії, ще однією спробою відновити за допомогою технічних засобів втрачену здатність до ВСЮДИСУЩОСТІ, ВСЕВІДАННЯ і ВСЕМОГУТТЯ.

Та чи можливе таке?  І чи не є наші   медіа пародією на всевідання?  

 

Однак – це вже інше питання. Нас поки що цікавить напрям руху.

Насмілимося твердити, що термін "інтернет" через років пять перестануть вживати так часто і широко, як ми це спостерігаємо сьогодні. І не тому, що він зникне. Навпаки, він настільки розшириться, стане настільки всеохопним, що говорити про інтернет буде приблизно тим  самим, що говорити, скажімо, про атмосферу. Власне він і стане новим "повітрям" – звичним і тому майже непомітним. Бо ж повітря помічають здебільшого в трьох випадках: коли воно винятково доброї якості (наприклад, на гірській вершині), винятково поганої якості (на задимленому міському перехресті), або коли його не вистачає. Отже, інтернет стане новою атмосферою чи радше – ноосферою, перебуваючи у якій можна перенестися поглядом будь-куди. Побачити, почути й прочитати все, що нас цікавить. Будь-якої миті довідатись про те найважливіше, що коїться в світі (політиці, науці, культурі, економіці тощо). Про минуле і майбутнє. Про загальні тенденції і про окремих особистостей – їх злети і падіння, їх святість і збочення.

Тепер залишилось з’ясувати, як задалеко ми від описаного ідеалу всевідання, який власне і є граничною межею, до якої прямують медіа. Можна припустити, що медіа ніколи цієї межі не досягнуть повністю. Проте в міру наближення до ідеалу всевідання темпи їх розвитку зазнаватимуть СПОВІЛЬНЕННЯ.   Важко сказати точну відстань (та й у яких одиницях? Роках? Століттях?) Проте ясно, що упродовж ХХ століття ми наближалися до цієї межі розвитку на шаленій швидкості.   Багато-яка інформація з будь-якого куточка земної кулі справді може миттєво опинитися на дисплеї. Проте чим ближче до мети, тим важче рухатись (хто займався сходженням на гірські вершини, охоче це підтвердить). Саме з огляду на цю близькість зважимося прогнозувати сповільнення темпів розвитку масової засобів масової комунікації починаючи з 2010 року.